поема

Слово о полку Ігоревім


кінець ХІІ століття

Стислий виклад. Читається за 3 хвилини.
Оригінал за 30 хвилин.

Основні персонажі:
Чотири князі:
Ігор Святославович - новгород-сіверський князь (1151 — 1202), головний герой твору;
Всеволод Святославович (Буй-Тур) - молодший брат Ігоря, князь трубчевський і курський;
Володимир Ігоревич - син Ігоря;
Святослав (Борис) Ольгович - племінник Ігоря (1167 - ?), князь рильський;

Автор - від його імені ведеться оповідь (його особа нам не відома);
Віщий Боян - давньоруський поет-співець;
Святослав Всеволодович - двоюрідний брат Ігоря і Всеволода, великий київський князь, промовляє «золоте слово»;
Ярославна - дружина Ігоря;
Святослав Ольгович - батько Ігоря, князь чернігівський (? - 1164);
Глібівна - дружина Всеволода;
Гзак і Кончак - половецькі хани, з якими воює Ігор.

«Слово» розкаже про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря весною 1185 року на половців.

Автор хоче вести оповідь «по билинам нашого часу», а не так, як це робив віщий Боян, що «розтікався мислію по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами».

У похід рушають чотири князі: Ігор, Всеволод, Володимир і Святослав. Перед походом вони бачать загрозливі знамення: затемнення сонця, злісний крик птахів, звірине виття, але вирішують все-одно іти в похід. Ігор виголошує промову, щоб підбадьорити своє військо: «Лучче ж убитим бути, аніж полоненим бути». Ігоря підтримує брат Всеволод. Він говорить, що військо їх вправне «луки у них напружені, сайдаки отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю — слави».

У першому бою зранку в п’ятницю русичі перемогли, взявши красних дівиць половецьких, золото і оксамити, але «криваві зорі передвіщають світанок, чорні хмари з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця» (чотири руські князі). Наступного дня з усіх боків оточили русичів половці на ріці Каялі. У бою героїчно проявив себе Всеволод, б’ючи половців, забувши про почесті і життя, Чернігів і милу дружину Глібівну. Кривава битва тривала три дні, а на третій, ополудні, Ігореві стяги упали, його військо зазнало поразки. Ігоря забрали в полон, його брата теж. Дерева і трави похилились від горя… На зміну радощам прийшло горе, на зміну похвалам – докори, на зміну волі – нужда. Русь тужить за своїми воїнами, що полягли у бою. Половчани тепер збирають дань по руським містам – по куниці із двору. Ігор загубив те, чого досягнув його батько Святослав Ольгович, забравши в полон половецького хана Кобяка.

Київський князь Святослав бачить смутний недобрий сон, ніби кладуть його на тисове ліжко, накриваючи чорним покривалом, і черпають синє вино, змішане із горем, і сиплють на груди перлини… Бояри пояснюють Святославу його сон і розповідають про поразку Ігоря. Тоді великий князь Святослав виголосив золоте слово із сльозами перемішане. Звертаючись до Ігоря і Всеволода, він дорікає їм, що вони рано націлили мечі на половецьку землю і почали шукати собі слави. Тепер Ігорю не допоможуть, бо тяжкі часи настали. Він бачить причину поразки у роз’єднаності руських князів і закликає Ярослава Мудрого і Всеслава Полоцького припинити між собою ворожнечу.

Далі розповідається про те, як сумує за Ігорем Ярославна, його дружина. Це один із найпоетичніших епізодів твору, де княгиня звертається до сил природи, щоб вони повернули її чоловіка. Рано плаче вона в Путивлі на міській стіні: «Полину я зозулею по Дунаю, омочу в Каялі свій бобровий рукав і утру рани на княжім тілі!..» Ярославна жаліється вітру – нащо він веселість її розвіяв? Просить Дніпро-Славутич , щоб вернув їй її коханого назад. Дорікає сонцю: «Всім ти приносиш світло. Чому ж ти простерло свої гарячі промені на княжих воїнів?»

Врешті Ігорю вдається втекти з полону. В погоню за ним кинулись Гзак і Кончак. Вони вирішують одружити Ігоревого сина, що досі лишається у них в полоні зі дочкою Кончака. Половецькі хани раді, що мають такого цінного заручника. Ігоря з великою радістю зустрічають на Русі. Він їде по Боричеву узвозу до церкви святої Богородиці Пирогощої. Твір закінчується величанням Ігоря, Всеволода і їх війська.