Повість врем'яних літ

літопис

Повість врем'яних літ


початок ХІІ століття

Стислий виклад. Читається за 20 хвилин.
Оригінал за 7 годин.

Поділ на розділи у скороченому переказі, наведеному нижче, є умовним і зроблений для більш зручного сприйняття, тому може не співпадати з оригінальним текстом.


Літописець Руський, з Богом, починаємо. Отче, благослови! Повість врем’яних літ чорноризця Федосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити, [і з чого Руська земля] такою стала.

Про слов’янські племена

Після потопу-бо троє синів Ноєвих, Сим, Хам і Афет, розділили між собою землю. Симові дістався схід, Хамові дісталась полуднева частина, Афетові ж дісталися північні і західні краї. І метали вони жереб не переступати нікому жереб братній. І жив кожний у своїй частині.

Намислили вони в дні Нектана і Фалека спорудити стовп до небес. Будували стовп сорок літ і не закінчили його. Зійшов Господь Бог подивитися город і стовп, і сказав: «Се рід один і мова одна». І змішав Бог мови, і розділив на 72. І розсіяв по всій землі. Після змішання мов Бог вітром великим зруйнував стовп.

Після зруйнування стовпа і поділу мов взяли сини Симові східні країни, а Хамові сини — полудневі країни, Афетові ж сини взяли захід і опівнічні країни. Від цих же сімдесяти і двох народів і був народ слов’янський племені Афетового, названий норцями, що суть словени.

По довгих временах сіли словени по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Від тих словен розійшлися по землі і прозвалися іменами своїми: морава, чехи, хорвати білії, серп і сутани, ляхи, поляни, деревляни, полочани, словіни, сівера та інші…


Про заснування Києва

Понад Понтським морем, яке називають Руським, учив святий апостол Андрій, Брат Петрів. За призначенням божим святий Андрій прийшов під гори на березі Дніпра, де поляни жили осібно, і сказав: «На горах цих благодать Божа. І має бути город великий і багато церков». І благословив їх.

Пішовши, розповідав Андрій новгородцям про землю словенську, де словени миються в гарячих лазнях, віниками самі себе шмагаючи. І хто слухав це, дивувалися.

Поляни ж, як говорилось, жили осібно і належали до словінського роду. І були три брати. Одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив і сестра їхня — Либідь. В ім’я брата свого старшого заклали городок. І назвали його Київ. Від них же поляни-кияни і до сьогодні.


Про напад хозарів

По смерті Кия, Щека і Хорива древляни стали утискати полян, крім того, хозари стали вимагати від полян данину. Порадившись поляни дали їм од диму по мечу. Хозари принесли цю данину своєму князю і старшинам, і хозарські старці мовили: «Недобра се данина, княже. Ми здобули її однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, бо говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням.


Про Аскольда і Діра

А між руськими племенами не було миру. І повстав рід на рід. І тоді сказали: «Пошукаємо самі в себе князя, щоб володів нами і судив по праву». Пішли тоді вони за море до варягів і сказали: «Земля наша велика і багата, А наряду нема в ній; Ідіть княжити і володіти нами». І зібралися три варяги, три брати, з родами своїми і пішли на Русь. І сів найстарший Рюрик у Ладозі, Синеус – на Білозері, а третій, Трувор, – в Ізаборську. І як минуло два роки померли Синеус і Трувор. І прийняв Рюрик всю владу один і роздав мужам своїм волості. Були серед них бояри Аскольд і Дір. І відпросилися вони до Царгорода. Пропливаючи по Дніпру, побачили городок і лишились там. То був Київ. А Рюрик правив у Новгороді.

В літо 6387 (879 року) помер Рюрик і передав княжіння своє Олегові, і з свого роду, і віддав йому на руки сина Ігоря, бо вельми малий був. Пішов Олег, взявши воїв своїх багато і взяв Смоленськ, і Любеч, і дійшов до гір київських. І побачив Олег, що Аскольд і Дір княжать, хоча не є княжого роду, і сказав їм: «Не князі ви і не княжого роду, Але я княжого роду». І виніс Ігоря: «А це син Рюриків». Аскольда і Діра убили як самозванців. Олег сів княжити в Києві і мовив: «Се буде мати городам руським».


Про Олега

Олег підкорив собі древлян, сіверів, радимичів. В літо 6411 (903) Ігор виріс і ходив після Олега збирати данину; і привели йому жону із Плескова на ймення Ольга.

В літо 6415 (907) пішов Олег на греків. Він звелів воям поставити свої кораблі на колеса. Маючи попутний вітер, вони напнули паруси і пішли по полю на город. Побачивши це греки злякалися. Тоді звелів Олег данину давати на дві тисячі кораблів. І встановив Олег закони і визначив покарання для тих, хто вчиняє вбивство, каліцтво, мародерство та інше. І уклав мирні договори з сусідніми країнами. І жив Олег, княжачи в Києві.

Прийшла осінь. Олег згадав про свого улюбленого коня, якого наказав годувати і не сідати на нього. Бо колись волхви передрікали йому, що він помре від того коня. Тому не бачив він коня п’ять років. А тепер захотів побачити і запитав про нього. І сказали Олегу, що кінь помер. Тоді він дорікнув волхвам: «Кінь помер, а я живий». Захотів Олег побачити кістки і приїхав на те місце, де лежали голі кістки і, посміявшись, сказав: «Чи від цього лоба має смерть мені прийти?» Наступив ногою на лоб, і виповзла звідти змія, і вжалила Олега. Олег помер. Олег пробув князем 33 роки.


Про Ігоря

В літо 6421 (913) почав княжити Ігор після Олега. І древляни розпочали проти нього війну. В літо 6422 (914) ходив Ігор на древлян і переміг, і наклав на них данину більшу Олегової.

В літо 6449 (941) Ігор ходив у похід на греків. І зазнав поразки, бо греки застосували проти русичів грецький вогонь, що подібний блискавці небесній.

В літо 6452 (944) Ігор зібрав багато воїв, найняв печенігів, і пішов на греків, щоб помститися за себе. Побачивши численний флот Ігоря, греки злякались і запропонували велику дань, щоб Ігор не нападав. Ігор погодився.

В літо 6453 (945) прислали грецькі царі Роман, Костянтин, і Стефан послів до Ігоря, щоб відновити попередній мир. Ігор уклав з ними мирний договір і встановив закони, скільки платити за полонених, як ходити купцям, як вирішувати цінові питання та інше. А коли прийшла осінь Ігор задумав похід на древлян, забажав взяти з них ще більшу дань.

В літо 6453 (945) Ігор пішов на древлян і зібрав з них дань. А коли повертався до Києва, то розмислив і сказав своїй дружині: «Ви ідіть додому з данню, я ж вернуся і походжу іще».

Як почули древляни, що Ігор повертається знову, порадились вони з князем своїм Малом і вирішили: «Якщо вовк увадиться по вівці, по одній все виносить він стадо, коли не уб’ють його. Так і цей: як не вб’ємо його, то нас усіх погубить». Із города Іскоростеня вийшли древляни і убили Ігоря і дружину його, бо було їх мало. І поховали вони Ігоря в Деревах і донині є його могила біля Іскоростеня.


Про Ольгу

Ольга ж була в Києві із сином своїм, дитям Святославом. Кажуть деревляни: «Це убили руського ми князя, А жону його, княгиню Ольгу, одружимо з князем своїм Малом». Тоді деревляни посадили в лодії двадцять мужів щонайлуччих до Ольги, свататись.

І сказали Ользі, що прийшли деревляни, тоді покликала вона їх до себе і сказала: «Добрі прийшли гості». Вона зробила вигляд, що хоче величати сватів, щоб їхали вони не на конях, ні возами, а несли їх у лодіях. І древляни погодились.

Тоді Ольга наказали викопати велику яму. І коли принесли світів у її двір, то вкинули ті лодії у яму і закопали сватів живцем.

Коли прийшли другі свати за нею, звеліла Ольга натопити лазню і запросила їх митись. Коли пішли вони митись, то підпалила лазню від входу і всі вони згоріли там.

Тоді вона послала до древлян послів і сказала, що сама вже йде до них. Сказала, щоб наварили медів біля того місця, де похований її муж, щоб вона могла оплакати його.

Древляни наварили медів і пили, а отроки Ольги прислужували їм. Коли древляни впились, Ольга наказала отрокам посікти їх. І вони посікли 5 тисяч древлян.

Тоді Ольга повернулась в Київ і разом з сином Святославом зібрала військо проти древлян.

В літо 6454 (946) Ольга вийшла з військом проти древлян і перемогла. Тоді древляни побігли і позачинялись в своїх містах. Ольга ж стояла під Іскоростенем все літо, але не могла його взяти. І тоді сказала древлянам таке: «Я вже відомстилась вам достатньо. Тепер ви можете відбутись легкою данню. По три голуби і горобці мені від двору дайте». Древляни були раді і дали їй цю дань. Вона ж наказала своєму війську прив’язати до ніг голубів і горобців шматки тканини і підпалити їх. Коли смеркалось відпустили вони птахів і ті стали повертатись до своїх голубників і гнізд. Не було двору, де б не горіло. І не можна було гасити, бо усі двори загорілися. Так спалила Ольга Іскоростень. Багато людей перебила, багато взяла в рабство, а тих, що лишились, змусила платити важку дань.

В літо 6463 (955) пішла Ольга в Греки. Костянтин, цар грецький, дивувався її красі і розуму. І він охрестив її. Це винищило її над іншими князями. Але син її Святослав хреститись не хотів і на її умовляння не зважав і далі справляв звичаї поганські.


Про Святослава

Коли Святослав виріс і змужнів, він зібрав велике військо, та і сам був хоробрий, легкий і невибагливий. Йдучи у інші землі, казав: «Хочу на ви іти».

В літо 6476 (968) вперше прийшли на Руську землю печеніги. Святослав тоді був у Переяславці. У Києві Ольга закрилась зі своїми онуками – Ярополком, Олегом і Володимиром. Люди знемагали в облозі. Тоді послали до Святослава, кажучи: «Ти, княже, чужу землю шукаєш і глядиш, а свою залишив. А нас мало не забрали печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо не прийдеш і не захистиш нас, то таки візьмуть. Хіба тобі не жаль своєї отчини, матері старої і дітей своїх?» Як почув те Святослав, швидко сів на коні з дружиною і прийшов до Києва, цілував матір і дітей, і співчував про те, що пережили від печенігів. І зібрав воїв і прогнав печенігів у поле. І настав мир.

Святослав хотів зробити столицею Переяславець на Дунаї: «Бо то середина землі моєї, бо туди всі блага стікають». Тоді казала йому стара мати: «Похорониш мене – і йди куди хочеш». І через три дні померла Ольга. Всі плакали за нею, бо була вона предтечею християнської землі. Тіло її було багато років непідвладне тлінню.

В літо 6478 (970) Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега в Деревах. А в Новгороді посадив Володимира, свого сина від Малуші – Ольжиної любимиці, сестри Добрині і дочки Мала (вбитого древлянського князя). І пішов Володимир з Добринею, дядьком своїм, у Новгород, а Святослав до Переяславця.

В літо 6480 (972) пішов Святослав до порогів. І напав на нього Куря, князь печенізький, і убив Святослава. Зробив з його черепа чашу і, золотом окувавши, пив з неї. Святослав княжив 28 років.


Про Володимира

В літо 6481 (973) почав княжити Ярополк. Між Ярополком і Олегом сталася ворожнеча, і пішов Ярополк на брата свого Олега у Древлянську землю і переміг його, і став правити його волостю. Володимир, почувши в Новгороді, що Ярополк убив Олега, дуже злякався і втік за море, а Ярополк посадив посадника свого в Новгороді і став один володіти Руссю.

В літо 6488 (980) повернувся Володимир у Новгород з варягами, щоб повернути собі владу. Він сів у Новгороді і взяв собі за дружину Рогніду, дочку Рогволода, князя полоцького. І прийшов Володимир на Київ із військом великим, і не зміг Ярополк йому опір вчинити. Він у Києві із людьми своїми і з воєводою Блудом.

Тоді послав Володимир до воєводи Блуда, щоб той убив Ярополка, мовляв, то не я почав братовбивство, а він. Блуд погодився зрадити князя свого, хоч мав від нього багато честі. Так убили Ярополка і Володимир сам став княжити над усією Руссю. І заліг він з дружиною Ярополка, гречанкою. І була вона вагітна, і народився від неї Святополк. Був він в гріху, народжений ніби від двох батьків.

І поставив Володимир кумирів на горі: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош.

Добриню, дядька свого, Володимир посадив у Новгороді.

Володимир же був переможений пожадливістю до жінок. Були до нього приведені: Рогніда, що народила йому чотири сина: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода — і дві дочки. Від гречанки мав Святополка, від чешки — Вишеслава, а від другої чешки — Святослава і Мстислава. Від болгарки — Бориса і Гліба. І наложниць було у нього триста в Вишгороді, триста в Білігороді і двісті на Берестовім. Він був ненаситним у блуді, і приводив до себе заміжніх жінок і дівиць розбещував, бо був жонолюбець, як і Соломон, бо було у Соломона, кажуть, сімсот жон, а наложниць — триста.


Про хрещення русі

В літо 6494 (986) прийшли до Володимира болгари магометанської віри, переконуючи прийняти їх віру. Володимир запитав: «Яка ж ваша віра?» Вони відповіли: «Віруємо богу, а Бохмит нас навчає, наказуючи: робити обрізання, а свинини не їсти і вина не пити, а з жінками і після смерті похотіння блудні творити можна». Та не хотів Володимир прийняти їх віру через небажання робити обрізання, заборону їсти свинину, а особливо заборону випивати. Після цього прийшли німці від Риму, переконуючи прийняти віру папи, але Володимир сказав: «Ідіть, звідки прийшли, бо й батьки наші не прийняли цього». Після цього прийшли до нього іудеї, але і їхньої віри не прийняв він.

Тоді прийшов до нього філософ від греків і розповів усю історію християнства від створення світу, Адама і Єви, і аж до народження Христа і його чудес. Володимиру сподобалось це, він дав філософу дари великі, відпустив з великою честю, але сказав, що ще почекає і розвідає про всі релігії.

І коли проминув рік, в літо 6496 (988) пішов Володимир із воями на Корсунь, город грецький і обложив його. І от один корсунський муж іменем Анастас пустив стрілу і написав на ній: «За тобою зі сходу колодязі, від них вода по трубі тече в город. Перекопай і перейми воду». Володимир, як почув це, підняв очі в небо і сказав: «Якщо це збудеться — охрещуся». І негайно повелів копати там поперечний рів, і перейняв воду. Люди знесилились від спраги і здалися. Ввійшов Володимир у город і послав до царів Василя і Константина вимагаючи віддати за нього їх сестру Анну. Але вони не хотіли віддати її за нього, бо він був поганин. Сказали: «Віддамо за тебе Анну, як охрестишся». І рече Володимир: «Хай ті, що прийдуть з сестрою вашою, охрестять мене». Коли Анна прийшла до Корсуня Володимир осліп. І сказала Анна : «Коли хочеш хвороби цієї позбутись, то охрестися негайно, а коли ні, то не збудешся цього». І коли охрестився Володимир, то умить прозрів. Це було знамення.

Коли повернувся він до Києва, взявши царицю, Настаса і попів корсунських, мощі святого Климента і Фіва, церковні сосуди та ікони, то поскидав кумирів: одних порубав, а других попалив. Перуна ж прив’язали коневі до хвоста і тоді вкинули в Дніпро.

Наступного ранку зійшов князь із попами до Дніпра і зійшлось людей без ліку, і ввійшли всі в воду, і попи охрестили їх. Після цього жив Володимир у вірі християнській. Поставив церкву святого Василія на горі, де стояли ідоли — Перун і інші, і де приносили їм жертви князь і люди. І почав ставити церкви і попів по інших городах, і людей приводити на хрещення по всіх городах і селах. І почав посилати дітей у мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне.

Володимир просвітився сам, і сини його, і земля його. Було ж у нього дванадцять синів: Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис, Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, Ярослава в Ростові, а коли помер старший Вишеслав у Новгороді, посадив у ньому Ярослава, а Бориса — в Ростові, а Гліба — в Муромі. Святослава — в Деревах, Всеволода — у Володимирі, Мстислава — у Тмуторокані.

В літо 6504 (996) збудовано було церкву. І сказав Володимир: «Оце даю церкві святої Богородиці від себе і від моїх городів десяту частину». І, постановивши, клятву написав в церкві цій, де сказано: «Коли це відмінить хтось, нехай буде проклятий!» І дав десятину Анастасові Корсунцю. І влаштував у той день свято велике для бояр і старійшин городських, і вбогим роздав великі багатства. А у Василеві збудував церкву святого Преображення.

Року 6523 (1015) помер Володимир. І поставили його в церкві святої Богородиці, яку він сам і збудував. Люди зійшлися без ліку і плакали за ним: бояри як за заступником землі їхньої, а бідні як за своїм заступником і кормильцем. І поклали його в гріб мармуровий, і поховали тіло його, блаженного князя, з плачем великим.


Про Ярослава Мудрого

Святополк же сів у Києві після батька свого, і скликав киян, і став давати їм різне добро. Вони приймали, але серця їхні не були з ним, а з братом його, Борисом. І сказали вої Борисові: «Піди, сядь у Києві на батьківському столі». Але Борис відповів: «Не підніму руки на брата свого». Святополк же задумав справу Каїнову і сказав вишгородським боярам вбити Бориса. І прийшли вони і вбили Бориса та отроків його поки він читав заутреню.

Святополк же окаянний став думати про себе, міркуючи так: «Оце вже убив Бориса, а як би ще убити й Гліба?». Гліб же, дізнавшись про смерть батька і брата, дуже плакав і казав: «Лучче б мені померти з братом, аніж жити в цьому світі підступному. Чого ради я залишився один?» І коли він молився в сльозах, несподівано з’явилися послані Святополком отроки. І Гліба було вбито, як непорочне ягня у жертву Богові.

Бориса і Гліба поклали разом у церкві святого Василія. Мощі їх приносили зцілення страждущим.

Святополк же окаянний і злий убив ще і Святослава, пославши до гір Угорських, коли той тікав в Угри і думав: «Коли переб’ю всіх братів своїх, буду один володіть Руською землею».

І коли Ярослав у новгороді дізнався про смерть Гліба і Бориса, і що чинить Святополк, то зібрав він військо і пішов на Святополка, сказавши: «Не я почав убивати братів, а він. Хай буде Бог месником за кров братів моїх, тому що без вини пролив Борисову і Глібову праведну кров, мабуть, і мені те саме зробить? Розсуди мене, Господи, по правді, і хай скінчаться злочини грішника». І переміг Ярослав. Святополк же втік до Ляхів. А Ярослав сів у Києві на батьківський стіл. Було тоді Ярославові 28 літ.

Після цього ще багато років продовжувалось братовбивство між синами Володимировими. Тільки в літо 6542 (1034) Ярослав став одновладцем на Руській землі.

В літо 6545 (1037) заклав Ярослав город великий Київ, а біля нього Золоті ворота. Заклав і церкву митрополичу на честь святої Софії, премудрості божої, і потім на Золотих воротах кам’яну церкву святої Богородиці Благовіщення. Після цього заснував монастир святого Георгія і святої Орини. При цьому почала віра християнська множитися на Русі і поширюватися. Чорноризці почали множитися, і з’явилися монастирі. До книг князь був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову письмо.

Ярослав прерписав і зібрав багато книг у церкві святої Софії, яку сам створив і прикрасив її іконами многоцінними, і золотом, і сріблом, і сосудами церковними.

В літо 6551 (1043) видав Ярослав сестру свою за Казимира І.

В літо 6559 (1051) Ярослав настановив Ларіона митрополитом Русі, зібравши єпископів у святій Софії. І тім же часі заснована була Києво-Печерська Лавра, наша святиня. Названа вона Печерською, оскільки жили ченці її раніш в печері. Постав же князь Печерський монастир від благословення Святої Гори.

В літо 6562 [1054] помер князь руський Ярослав. І коли ще живий був, зібрав синів своїх і сказав їм: «От я і відходжу із цього світу, а ви, сини мої, живіть між собою в любові, бо всі ви брати від одного батька і одної матері. І якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і відгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, в сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим. Але слухайте брат брата, живіть мирно. Тепер же заповідаю стіл свій у Києві старшому синові моєму, братові вашому Ізяславу, його слухайте, як слухали мене, хай він замінить вам мене. А Святославу — Чернігів, а Всеволоду — Переяслав, а Вячеславу— Смоленськ». І так розділив [між ними] города, заповідав їм не переходити братніх меж і не зганяти [зі стола]. Говорив Ізяславу: «Коли хтось захоче обидити брата свого, то ти помагай тому, кого обидять». І так наставляв синів Своїх жити в любові. Прожив же Ярослав всіх літ сімдесят і шість.


Про волхвів

В літо 6573 (1065) було знамення на заході: зірка превелика, неначе з кривавими променями, сходила звечора після заходу сонця, і так було сім днів. Се віщувало не на добро. Після цього було усобиць багато і нашестя поганих на Руську землю, бо ця зірка була неначе кривава і віщувала кровопролиття. У ті ж времена було дитя викинуто в ріку Сітомлю, це дитя витягли риболови в неводі, його роздивлялися до вечора і знову вкинули його в воду, бо на його лиці були сороміцькі частини тіла, а про інше через сором і говорити не можна. Так ото подібні знамення бувають не на добро.

В літо 6579 (1071) з’явився у Києві волхв, зваблений бісом. Прийшов до Києва і каже: «Мені являлися п’ять богів і сказали таке: розкажи людям, що через п’ять років Дніпро потече назад, а землі поміняються місцями – стане Грецька земля на Руській землі, а Руська на Грецькій, та й інші Землі поміняються». Невігласи слухали його, а віруючі насміхалися, кажучи: «Біс грається тобою на твою загибель». Так і сталося з ним: одної ночі він пропав безвісти.

Під час великого неврожаю в Ростовській області з’явилися два волхви із Ярославля, кажучи, що знають, хто винен в недороді. І пішли вони по містам на Волзі, називаючи кращих жон, що вони ховають урожай. І тоді розрізали волхви у жон за плечем і виймали звідти жито, чи рибу. І тоді вони вбивали багатьох жінок, а їх майно забирали собі. У той же час трапилося Яневі, Вишатиному синові, прийти туди від Святослава данину збирати. І розповіли йому білоозерці, що два кудесники перебили багато жінок по Волзі і Шексні. Янь розшукав їх і спитав: «Навіщо згубили стільки людей?» Ті ж відказали: «Вони тримають запаси, і коли винищимо, перебивши всіх, буде достаток. Якщо хочеш, то при тобі виймемо жито, чи рибу, чи щось інше». Янь же сказав: «Суща брехня: Бог сотворив чоловіка із землі, і складений він із кісток і кров’яних жил, і нема в ньому нічого більше, а більше тільки Бог знає». Сказав же їм Янь: «Воістину, спокусив вас диявол. Якому Богові віруєте?» Вони ж сказали: «Антихристові!» Він же сказав їм: «То де він?» Вони ж відповіли: «Сидить у бездні». Тоді Янь наказав бити їх і повисмикати їм бороди. І ті, чиїх родичів волхви загубили, помстились їм і умертвили їх, і повісили на дереві. А коли настала ніч, медвідь виліз на дерево і пожер кудесників. Так прийшов кінець тим волхвам.

А у Новгороді з’явився волхв за Гліба. Він видавав себе за бога, і звабив мало не весь город, бо говорив: «Я все знаю». І хулив він віру християнську. І була смута в городі, бо всі повірили йому, і хотіли перемогти єпископа. І розділилися надвоє: князь Гліб із дружиною своєю став біля єпископа, а люди всі пішли за волхвом. Гліб же вийшов наперед і запитав волхва: «Чи ти знаєш, що збудеться ранком, а що до вечора?» Він же відповів. «Все знаю» І питає Гліб: «А чи знаєш, що з тобою буде сьогодні?» Він же відповідає: «Чудеса великі сотворю». Гліб же вийняв топір і розрубав його, і волхв упав мертвий. І люди розійшлися.

У літо 6600 (1092) предивне чудо було в Полоцьку: тут вночі з’явилися привиди, стогнали опівночі, як люди, шниряли біси вулицями. Коли хто із хоромів виходив, щоб побачити, відразу ж був бісами непомітно уражений і від того помирав, і ніхто не насмілювався виходити з хоромів. Після цього почали [біси] вдень з’являтися на конях, і не було видно їх самих, але видно було копита їхніх коней. І так уражали людей в Полоцьку і його області. Тому і люди говорили: «Мертві б’ють половчан». Почалося це знамення від Друцька. У ці времена було знамення в небесах: наче круг був посеред неба величезний.


Повчання Володимира Мономаха [за Лаврентіївським списком]

Я, недостойний, дідом своїм Ярославом благословенним, славним, батьком возлюбленим і матір’ю своєю з Мономахів — названий при хрещенні Василем, руським іменем Володимир.

Нехай мої діти, суючи цю грамотицю не посміються.

Перш за все заповідаю вам подавати милостиню щедру, бо то початок всякого добра.

Не порушуйте клятву і не зазіхайте на братів уділ.

Позбавлений — не мсти, зненавиджений — люби, гнаний — терпи, підданий хулі — моли, умертви гріх.

Заступайтесь за обиженого, давайте розраду сироті, оправдайте вдовицю.

Зрозумійте, який до тебе чоловіколюбивий Бог милостивий і премилостивий. Як люблячий батько б’є дитя своє і знову пригортає до себе, безмірні гріхи наші терпить Бог аж до кінця життя нашого.

Бога ради, не лінуйтеся, умоляю вас, не забувайте тих трьох діл: не тяжкі вони, ні усамітнення, ні чернецтво, ні голод, що інші добродійні терплять, адже й малими ділами [можна] заслужить милість Божу.

Не грішіть ані єдину ніч, а якщо можете, поклоніться до землі, а коли вам нездужатиметься, то тричі.

А найголовніше — убогих не забувайте, а скільки можете по змозі годуйте і подайте [милостиню] сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не давайте сильним погубити людину.

Слово мовлячи, і про погане, і про добре, не кляніться Богом і не хрестіться, бо в тому нема тобі ніякої потреби.

Лжі остерігайтеся, і п’янства, і блуду, бо в них гине душа і тіло.

Куди не підете і де не станете, напійте і нагодуйте страждущого. А найбільше шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов, чи простий чоловік, чи знатний, чи посол.

Хворого відвідайте, покійного проведіть, бо всі ми смертні.

Якщо почнете забувати це, то частіше перечитуйте: і мені не буде соромно, і вам буде добре.

Не забувайте того доброго, що вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтеся. Як батько мій, дома сидячи, вивчив п’ять мов, у тому честь мав від інших країн.

Во ім’я Христа Ісуса, Господа нашого, йому ж належить честь і слава, Отцю і Сину і Святому Духу, завжди і нині, і во віки віків.

Заключне слово у Лаврентіївському списку 1377 року

Я, Сильвестр, ігумен монастиря святого Михайла, написав книги ці, сподіваючись від Бога милість мати, при князі Володимирі, коли він княжив у Києві, а я в той час ігуменом був у святого Михайла літа 1116 (6624), індикта 9 літа. А хто читає книги ці — помолися за мене.

Ілюстрація: Повість минулих літ у Радзивіллівському літописі.