літопис

Київський літопис


ХІІ століття

Стислий виклад. Читається за 20 хвилин.
Оригінал за 7 годин.

Київський літопис є складовою частиною Іпатіївського списку, продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису та охоплює події 1118—1200 років. Поділ на розділи у скороченому переказі, наведеному нижче, є умовним і зроблений для більш зручного сприйняття, тому може не співпадати з оригінальним текстом.


Княжіння Володимира Мономаха

Коли Володимир Мономах сів на Києвськомі престолі, його зустріли митрополит з єпископами і з усіма киянами з честю великою. Люди були раді, а заколот улігся.

Половці ж, почувши про смерть Святополкову і прийшли до города Вира. Володимир тоді, зібравши синів своїх, пішов їм на зустріч. Дізнавшись про це, половці втекли. Володимир же сів у Києві і поставив у Переяславлі свого сина Святослава, а в Смоленську В’ячеслава.

У рік 6631 (1123) Ярослав Святополкович з уграми, ляхами, чехами і з Володарем та Васильком Ростиславичами напали і обступили місто Володимир. Андрій Володимирович перебував тоді у ньому, а Володимир Мономах не поспів із Києва на допомогу.

І коли настав недільний день, під’їхав Ярослав близько до города, і, розгордівшись, говорив: «То є город мій. Якщо ви не одчинитеся і не вийдете з поклоном, то побачите: завтра я піду приступом». Андрій же мав надію велику на бога з усіма людьми своїми, і надіявся на молитву отця свого. І поїхав Ярослав, посперечавшись, од города, і коли був він в узвозі, два ляхи підстерігали його і ударили його списом, і на ніч він помер.

І так умер Ярослав один, серед такої сили воїв, через велику гордість, тому що не мав він на бога надії, а надіявся на безліч воїв. Угри ж, ляхи, Володар і Василько розійшлися кожен до себе, а до Мономаха з благанням і з дарами послали послів, аби простив він їм, що вони осмілились піти на нього.

Володимир же прославив бога за таке чудо Боже і за поміч його. Дивись, як подолав Бог гордість, і ще він це зробить у гніві, як нагородить він смирення! Як ото Писання говорить: «Всяк, хто возноситься серцем,— мерзота перед Богом».

У рік 6634 (1126) преставився христолюбивий князь Володимир Мономах. І положили його у святій Софії, співавши належні співи. Плакали по ньому всі люди і сини Мстислав, Ярополк, Вячеслав, Юрій, Андрій, і внуки. І тоді розійшлися всі люди з жалобою. І так само й сини розійшлися кожен у свою волость із тугою великою.


Княжіння Мстислава Володимировича

Мстислав, старший син Володимира Мономаха, сів на столі в Києві, замість отця свого, року 1126 р.

Половці, почувши про смерть Володимира Мономаха, вирішили напасти на міста Баруч та Бронькняж. Та була про це вість князю Ярополку (брату Мстислава, що правив у Переяславі), і він звелів людям заховатися у Баручі та інших городах. Половці, напавши, не досягли нічого: Бог звів на ніщо їхній намір. Тоді вони вирішили піти пустошити Посулля.

Князь Ярополк тим часом, не чекаючи допомоги від Мстислава, зібрав невелике військо і пішов вслід за половцями. Він наздогнав їх біля Полкістня. Побачивши, що русичів небагато, половці приготувалися до бою. І тоді благовірний князь Ярополк, призвавши на поміч ім’я боже і отця свого, з дружиною своєю дерзнув на них. І коли зітнулися оба полки, переможені були половці силою чесного хреста. Так Ярополк відстояв Баруч та Посулля.

У Чернігові у 1128 році правив князь Ярослав Святославович. Його племінник Всеволод Ольгович вирішив змістити його, і, напавши на Ярослава, посік і розграбував його дружину, а його самого відправив до міста Мурома. Всеволод взяв собі у союзники полонського князя Осулука, адже знав, що на стороні Ярослава виступить сам київський князь Мстислав Володимирович. Крім того, Всеволод став надсилати Мстиславові подарунки, намагаючись таким чином задобрити його. Це подіяло: Мстислав дав Всеволоду правити у Чернігові усе літо і до зими. Зміщений князь Ярослав став благати Мстислава вступитися за нього, дорікнувши: «Ти хреста єси цілував мені. Піди на Всеволода». Таким чином Мстислав опинився перед тяжким вибором: порушити присягу і лишити Всеволоду Чернігів, чи відстояти права Ярослава і втратити багато своїх воїнів у бою. Тоді ігумен і весь собор ієрейський так сказали йому: «То для тебе менший гріх єсть, якщо, переступивши клятву, ти на рать не встанеш, аніж кров пролити християнську». Мстислав послухав і не став виступати проти Всеволода, але журився усі дні живоття свого, що порушив присягу перед Ярославом.


Доба роздробленості

Після смерті Мстислава, князем у києві став його брат Ярополк. Переяславль, де він раніше був князем, він віддав, як і було обіцяно ще за часів Мономаха, сину Мстислава, Всеволоду. Для цього з Переяславля вивели Юрія (іншого брата Ярополка та Мстислава), який чигав тут на київський стіл, і віддали йому Суздаль і Ростов. Отож, зранку Всеволод сів у Переяславлі, а до обіду вигнав його Юрій і сидів у ньому вісім днів. Ярополку силою довелось вивести Юрія.

Через рік Юрій таки переконав Ярополка віддати йому Переяславль, а Ярополку дав Суздаль і Ростов, та інші волості свої, але не всі. Тоді Всеволод Мстиславович та його брат Ізяславович об’єдналися з чернігівським князем Всеволодом Ольговичем, щоб разом протистояти Володимировичам (Ярополку, Юрію та Андрію) і повернути свої волості. Через це й підняли війну Ольговичі з Володимировичами, кажучи: «Що наш отець держав при вашому отці, того самого і ми хочемо. А як не дасте, то не жалкуйте, що вдіється. То ви винуваті, і нехай на вас буде кров». І була через це межи руськими князями велика суперечка і міжусобиці ще довгий час.

У рік 6647 (1139) преставився князь Ярополк, місяця лютого у вісімнадцятий день, і покладений був у Янчинім монастирі. І ввійшов брат його Вячеслав у Київ того ж місяця у двадцять і другий день. Дізнавшись про це, Всеволод Ольгович захопив Вишгород і скоро підійшов до Києва. Та Вячеслав насупроти не вийшов, не хотячи крові проливати, повів себе як менший і вислав до нього митрополита, кажучи так: «Іди назад до Вишгорода, а я сьогодні піду в свою волость. А се тобі Київ». Таким чином Всеволод Ольгович отримав київський стіл.

Ставши князем, Всеволод Ольгович став слати послів до Володимировичів і до двох Мстиславичів, хотячи миру з ними. Але вони миру не хотіли і мали намір, об’єднавшись, піти на нього до Києва. Всеволод ж хотів усю землю Руську держати, надіючись на свою силу.

Року 1146 преставився Всеволод. Положили його в церкві святих мучеників Бориса і Гліба.

Всеволод , іще за живоття свого, наказав киянам взяти князем свого брата Ігоря. І цілували вони йому хреста, кажучи: «Ти нам князь». Та згодились вони на нього нещиро. Вселукавий диявол, не хотячи любові межи братами, вложив лихим наущенням злу раду киянам проти князя свого Ігоря. І послали вони послів у Переяславль до Ізяслава, кажучи: «Піди, княже, до нас. Ми хочемо тебе, а Ольговичів ми не хочемо». Ізяслав же, се почувши, зібрав воїв своїх і рушив до Києва з Переяславля. І вийшло назустріч йому безліч народу, ігумени з чорноризцями і попи всього города Києва. І приїхав він до святої Софії, і поклонився святій богородиці, і сів на столі діда свойого і отця.

Ігоря ж Ізяслав всадив у поруб у монастирі святого Іоанна. Святослав же, Ігорів брат, послав тоді до Юрія в Суздаль, пропонуючи свою допомогу, якщо той виступить проти Ізяслава. На Русі знову запалали жорстокі міжусобиці між Ольговичами і Мономаховичами.

Року 1167 увійшов до Києва Мстислав, син Ізяслава. І вложив бог у серце йому добру мисль про Руську землю, бо він їй хотів добра усім серцем. І скликав він братів своїх і став думати з ними, кажучи їм так: «Браття! Поклопочіться про Руськую землю і про свою отчизну і дідизну, бо ведуть погані християн кожного року у вежі свої, а з нами присягу приймаючи і завше переступаючи. І вже вони в нас і Грецький шлях однімають, і Соляний, і Залозний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на божу поміч і на молитву святої богородиці, добути путі отців своїх і дідів своїх, і своєї честі». І вгодна була річ його насамперед богові, і всім братам, і мужам їхнім. І сказали йому брати всі: «Бог тобі, брате, поможи в сьому, оскільки бог вложив тобі таку мисль у серце. А нам дай бог за християни і за Руськую землю голови свої зложити і до мучеників причисленими бути».

І зібрались усі брати в Києві,— Рюрик, і Давид, і Всеволодовичі обидва, Святослав і Ярослав, Олег Святославич, брат його Всеволод, Ярослав Ізяславич із Луцька, Ярополк Ізяславич, Мстислав Всеволодкович, Святополк Юрійович, Гліб Юрійович із Переяславля, брат його Михалко та інших багато,— і поклавши надію на божу поміч, і на силу чесного хреста, рушили вони із Києва.

Половцям була вість, що йдуть на них князі руські, і вони побігли, лишившись жінок і дітей. І взяли князі вежі їх на Углі-ріці та Снопороду, а самих настигли коло Чорного лісу і тут, притиснувши до лісу, побили їх, а інших руками побрали. І таку вони взяли здобичі силу, що ото всі вої руські збагатилися вдосталь і колодниками, і полонянками, і дітьми їх, і челяддю, і скотом, і кіньми. І князі, воздавши хвалу всемилостивому Богові і силі чесного хреста, вернулись до себе з радістю великою, і були в домах своїх на самий Великдень.


Розорення Києва Андрієм Боголюбським (1169)

Спервовіку вселукавий диявол не хоче добра кожному християнину і любові межи братами. Стали бояри говорити лихі речі Давидові Ростиславичу на Мстислава, брешучи. Давид тоді, ймучи їм віри, став розповідати братові Рюрику: «Брате! Приятелі мені кажуть, що Мстислав хоче нас обох схопити». Мстислав же всього того не відав, ні мислі такої не мав у серці своїм, бо він обходився з братами, сповнений істинної любові.

У той же час Андрій Юрійович (Боголюбський) перебував у Суздалі, князюючи, і не мав він приязні до Мстислава. І постала ще більша ворожнеча в удільних князів проти київського Мстислава, і почали всі брати входити у зносини-переговори проти Мстислава.

І послав тоді Андрій Боголюбський сина свого Мстислава з полками із Суздаля на Київ. Крім нього, проти Мстислава вийшли 12 князів удільних, між ними: Гліб Юрійович із Переяславля, Роман Ростиславич із Смоленська, Володимир Андрійович із Дорогобужа, Рюрик Ростиславич із Вручого, Давид Ростиславич із Вишгорода, брат його Мстислав, Олег Святославич, Ігор, брат його, і Всеволод Юрійович.

І обступили вони увесь город Київ. Мстислав тим часом заперся в Києві, а кияни билися з городських стін. І була битва завзята повсюди, і знемагав Мстислав у городі. І стала казати йому дружина : «Чого ти, княже, стоїш? Поїдь із города. Нам їх не перемогти». І побіг Мстислав Ізяславович із Києва на Василів.

І Київ був узятий. І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі ці смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина,— і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди.

І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші.

Після розорення на київський престол сів Гліб Юрійович (брат Боголюбського), а Мстислав Андрійович пішов у Суздаль до отця Андрія з великою честю і славою.


Про вбивство Андрія Боголюбського (1174)

У рік 6683 (1175) убитий був великий князь Андрій суздальський, син Юріїв, онук Володимира Мономаха, місяця червня у двадцять і восьмий день, напередодні дня пам’яті святих апостолів Петра і Павла; день тоді був субота.

Був ото в Андрія, Яким, слуга, улюблений ним. І почув він од когось, що брата його князь велів скарати, і кинувся він за диявольським наущенням, і побіг, волаючи, до браття свого і стали вони мовити: «Сьогодні він того скарав, а завтра нас. Так подбаймо про князя сього». І врадили вони убивство на ніч, як ото Іуда проти господа.

І коли настала ніч, пішли на нього. Та коли йшли вони до ложниці його, то пройняв їх страх і трепет, і побігли вони з сіней, і, пішовши в медушу, пили вино. І тоді, упившись вином, пішли на сіни.

Заводієм же убивцям був Петро Кучков, зять Якимів, Амбал, ясин, ключник, Яким Кучкович, а всіх невірних убивць було двадцять, що зібралися на окаянну раду того дня у Петра Кучкова.

Коли ж приспіла суботня ніч, у день пам’яті святих апостолів Петра й Павла, вони, взявши оружжя, прийшли, до ложниці, де князь Андрій лежить, і сказав один, стоячи коло дверей: «Господине, господине!» І князь спитав: «Хто се є?» А він же сказав: «Прокопій». І мовив князь: «О парубче, ти не Прокопій!» Вони ж, почувши слово княже і прискочивши до дверей, стали бити в двері і силою виламали їх. Блаженний же схопився, хотів узяти меча, і не було тут меча, бо його в той день вийняв Амбал, ключник його. І боролися вони з князем завзято, бо він був сильний, і сікли його мечами і шаблями, і списами завдали ран. І сказав він їм: «О горе вам, нечестивії! Чого ви уподібнюєтеся Горясіру? Яке я вам зло учинив? А що кров мою ви пролили на землі, то хай бог одомстить вам і мій хліб!» А сі нечестиві, подумавши, що його вбито до кінця і взявши друга свого, винесли його звідти.

Він же пішов під сіни. І повернулись убивці подивитись на нього, аж нема його там, де вони лишили. І тоді, запаливши свічі, знайшли його по слідах крові.

Князь же, побачивши, що вони йдуть до нього, підвів руки до неба і помолився богу. І тут окаянні прискочили до нього, і Петро відтяв йому праву руку. Князь же, глянувши на небо, сказав: «Господи! В руки твої передаю я душу мою». І тоді упокоївся.

Убитий же він був у суботу на ніч. А перед світом на другий день пішли вони на сіни і вибрали золото, і каміння дороге, і жемчуг, і до світання одіслали звідти. А самі взялись грабувати.

І побіг на місце вбивства Кузьмище, киянин, але сказали йому: «Ти не смій узяти його. Ми викинемо його псам. Якщо ж хто подбає за нього, той наш ворог є, і того ми уб’єм!»

Так був убитий Андрій Боголюбський


Про Ігорів похід проти половців і розгром на річці Каялі (1185)

Святославич Ігор, онук Олегів, поїхав із Новгорода-Сіверського місяця квітня у двадцять третій день, узявши з собою брата Всеволода з Трубецька, і Святослава Ольговича, синівця свого, з Рильська, і Володимира, сина, із Путивля, і в Ярослава Всеволодовича випросив він підмогу — Ольстина Олексича з ковуями чернігівськими.

І, отож, ішли вони тихо, і коли вони йшли до Дінця-ріки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, поникли головами, і сказали: «Княже! Се є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець — бог. А нам що вчинить бог,— чи на добро, чи на наше лихо,— то се нам і побачити». І, це сказавши, він перебрів Донець.

А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору, зустріли вони полки половецькі,— бо ті приготувалися були до їхнього приходу: вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшись од малого і до великого, стояли на тій стороні ріки Сюурлію.

І от виладнали русичі шість полків, і сказав Ігор до братів своїх: «Браття! Сього ми шукали єсмо! Тож ударимо!» І тоді рушили вони до них, поклавши на бога уповання своє. І дійшли руси до веж половецьких набравши полону.

А коли світала субота, почали виступати війська половецькі, як бори, і не знали князі руські, кому з них до котрого поїхати, бо було їх незчисленне множество. І сказав Ігор: «Се, видати, зібрали ми на себе землю всю: і Кончака, і Козу Бурновича, і Токсобича, і Колобича, і Єтебича, і Тертробича». І тоді, порадившись, усі вони зсіли з коней, бо мали намір, б’ючись, дійти до ріки Дінця. Вони бо говорили: «Якщо ми побіжимо, утечем самі, а чорних людей оставимо, то од бога нам буде гріх, як сих видамо. Підем, і або вмремо, або живі будемо всі вкупі». І, так сказавши, всі зсіли з коней і пішли б’ючись.

І тут за допустом божим поранили Ігоря в руку і умертвили лівицю його, і була печаль велика у полку його. Однак тоді кріпко вони билися тої днини до вечора, і багато було ранених і мертвих у полках руських.

А коли світала неділя, сталося замішання ковуїв, у полку їх побігли. Ігор же рушив до полку їх, намагаючись завернути їх до військ. Однак же не вернувся ніхто. Ліпші ж мужі не прийшли були в замішання з ковуями, і мало хто із простих людей, і серед них Всеволод немалу мужність показав.

І коли приблизився Ігор до полків своїх, то поїхали половці навпоперек, і схопили його. Схоплений Ігор бачив брата свого Всеволода, який кріпко боровся, і просив він душі своїй смерті, щоб не бачити загибелі брата.

І так, у день святої неділі навів на нас господь гнів свій: замість радості, навів на нас плач, а замість веселості — жаль на ріці Каялі.

Сказав же тоді Ігор: «Спом’янув я гріхи свої перед господом богом моїм, що багато убивств і кровопролиття вчинив я в землі християнській, що я ж бо не пощадив християн і взяв у здобич город Глібів коло Переяславля. Тоді бо немало лиха зазнали безневинні християни, бо одлучали батьків од дітей своїх, брата од брата, друга од друга свойого, і жінок од подружжів своїх, і дочок од матерів своїх, і подругу од подруги своєї, і все було тоді охоплене замішанням од полону і скорботи. Живії мертвим завидували, а мертвії радувалися, вогнем од життя сього випробу прийнявши. Стáрці вмерти поривалися, а юнаки лютих і немилостивих побоїв зазнали, а мужів рубали й розсікали, а жінок оскверняли. І тому, що те все вчинив я,— сказав Ігор,— не достойно мені було жити. І ось нині бачу я від’омсту од господа бога мойого. Де нині улюблений мій брат? Де нині брата мойого син? Де дитя, породжене мною? Де бояри-дорадники, де мужі хоробрії, де лад бойовий? Де коні і оружжя многоціннеє? Чи не всього того я позбувся, і мене, в’язня, оддав господь у руки беззаконним тим? Се воздав мені господь за беззаконня моє і за лиходійство моє прогнівався на мене, і впали тепер гріхи мої на голову мою. Праведен Господь і справедливі вельми суди його, і я ж не маю з живими долі. Бо ось нині бачу я, як другі муки вінець дістають, а чому я, один винуватий, не прийняв страждання за все це? Але, владико, господи боже мій, не одвергни мене до кінця, а коли воля твоя, господи, то дай же милість нам, рабам твоїм».

А тоді, коли кінчалася битва, Ігоря узяли були Тарголови, муж на ім’я Чилбук, а Всеволода, брата його, узяв Роман Кзич, а Святослава Ольговича — Єлдечюк із Бурчевичів, а Володимира — Копті з Улашевичів. Тоді ж на бойовищі Кончак поручився за свата свого Ігоря, тому що був він поранений.

Із стількох же людей мало їх спаслося. Ніяким чином не можна було навіть тим, що бігли, утекти, бо, немов стінами, огороджені вони були полками половецькими. Але наших, русів, з п’ятнадцять мужів утекло, а ковуїв менше, а інші в озері втопились.

Святослав Всеволодович (Великий київський князь, двоюрідний брат Ігоря) повернувшись в Київ від Корачева і, почувши про долю Ігоря і його війська, утер сльози свої і сказав: «О любі браття, і синове, і мужі землі Руської! Дав мені був бог придушити поганих, але ви, не вдержавши молодості, одчинили ворота на Руськую землю. Воля господня хай буде в усьому. Хай як мені жаль було на Ігоря, але нині більше я жалію за Ігорем, братом моїм».

І настала скорбота і туга люта на Русі, якої ото ніколи ж не бувало в усьому Посейм’ї, і в Новгороді-Сіверськім, і по всій волості Чернігівській: князі забрані, і дружина забрана й побита. І металися люди, як у водоверті, городи повставали, і немиле було тоді кожному своє ближнє, а многі тоді зрікалися душ своїх, жаліючи за князями своїми.

Поганії ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. Але була в них суперечка, бо Кончак говорив: «Підемо на Київську сторону, де побиті браття наші і великий князь наш Боняк». А Коза Бурнович говорив: «Підемо на Сейм, де зосталися жінки і діти,— готов нам полон зібрано, і візьмемо городи без опасу». І тоді розділилися вони надвоє.

І Бог, караючи нас за гріхи наші, навів на нас поганих, але не яко милуючи їх, а нас караючи і навертаючи нас до покаяння, щоб ми здержалися од лихих своїх діл,— і тому карає він нас нашестям поганих, щоби ми, смирившись, опам’яталися од злої путі.

Ігор же Святославич на ту пору був у Половцях і говорив: «Я по заслузі моїй зазнав біди. За повелінням твоїм, владико господи, а не поганською одвагою обломано силу рабів твоїх. Не жаль мені є за своє лиходійство прийняти всі біди, що їх я прийняв». Половці ж, поважаючи його як воєводу, не чинили йому утисків, тільки приставили до нього сторожів із. Але волю вони йому давали, де хотів, там він їздив, і яструбом діяв лови, а своїх слуг із п’ять чи з шість із ним їздило. Сторожі ж ті слухалися його і поважали його, і де він посилав кого,— не перечачи, робили звелене ним. Попа теж він привів був із Русі до себе із святою службою: не відав бо він божого промислу і думав, що там йому довго бути. Він міг би втекти, але не хотів іти по безславному і безчесному шляху. І от почув він, що повернувшись з війни, половці збираються вбити його і мужів його. І князь Ігор став шукати як втекти.

У той самий час половці напилися були кумису, а Ігор був при вечері. Конюший, прийшовши, сказав князю своєму Ігореві, що жде його Лавор,половчанин з яким він раніше умовився тікати в Русь. Він тоді, вставши, зляканий і трепетний, поклонився образу божому і хресту чесному, говорячи: «Господи серцевидче! Чи спасеш ти мене, владико, недостойного?» І, взявши на себе хреста, ікону і піднявши стіну вежі, він вийшов звідти. А сторожі його гуляли й веселилися, а про князя думали, що він спить.

Він же, прийшовши до ріки Тору і перебрівши її, сів на коня, і тоді рушили вони крізь вежі. Йшов він пішки одинадцять день до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувалися йому всі. Із Новгорода він пішов до брата Ярослава Всеволодовича в Чернігів, помочі прохаючи на Посейм’я, і Ярослав зрадів йому, і поміч йому дати обіцяв. Звідти ж Ігор поїхав до Києва до великого князя Святослава Всеволодовича . І рад був йому Святослав, і так само його сват Рюрик Ростиславич.


Смерть Володимира Глібовича та перша згадка назви «Україна»

Року 1187 надумав князь Святослав зі сватом своїм Рюриком піти на половців, уборзі, наїздом, бо їм розповідали: «Половці близько, на Татинці, на дніпровському броді». І їхали вони в напад без возів. Володимир Глібович також приїхав до них із Переяславля з дружиною своєю. Він випросився у Святослава і в Рюрика їздити попереду з чорним клобуком. Хоча Святославу не любо було пустити Володимира попереду, перед синами своїми, але Рюрик та інші всі це схвалили, тому що він був муж доблесний, і смілий, і сильний у бою.

Половці, почувши, що йдуть на них князі руські, втекли за Дніпро. Князям же руським не можна було їхати вслід за ними,— Дніпро вже швидко покрився ополонками, бо була весна,— і вернулися вони до себе.

У тім поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався. І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут преставився він, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато потужила.


Галицько-Волинське князівство

У рік 1188, коли Володимир Ярославич княжив у Галицькій землі, любив він пити багато, а думи не любив. А взяв він був ще раніш у попа жону і зробив собі жоною, і родилося в неї два сини. І Роман Мстиславич володимирський сватався з ним, і оддав дочку свою Федору за сина його за старшого Василька. Та ось, коли довідався Роман, що мужі галицькі недобре живуть із князем своїм,— тому що уподобавши де жону або чию дочку, він брав її насильно,— то слав Роман послів без опасу до мужів галицьких, підбиваючи їх на князя свого, щоб вони його вигнали із отчини його, а самого б прийняли на княжіння.

Отож мужі галицькі, прийнявши раду Романову, повстали на князя свого. Але не сміли вони його схопити, ні вбити, тому що розуміли, що його соратники будуть мститися за нього. І тому вирішили пригрозити йому тим, що вб’ють його дружину, попадю, знаючи, що він не допустить цього і змушений буде тікати. Так і сталось. Володимир, забравши свою сім’ю, втік в Угри до короля Бели.

Роман тоді оддав братові Всеволоду город Володимир, де раніше см правив, і в’їхав у Галич як новий князь. Але Володимир, заручившись підтримкою короля Бели, вийшов проти Романа з великим військом. Роман, не маючи змоги захищатись, намагався втекти назад в своє місто Володимир, але там вже правив Всеволод і не пустив його назад.

Король же Бела в’їхав у Галич, але не посадив у нім Володимира, а дав увесь уряд галичанам і посадив у ньому сина свого Андрія. А Володимира він узяв із собою назад в Угри, силоміць, одняв добиток і всадив його в башту з жоною його,— король, отож, великий гріх був учинив, бо обіцяв Володимиру, що допоможе йому, а натомість забрав його отчину.

Роман тим часом взявши з собою Славна, сина свого тестя Рюрика, пішов на Галич. Спочатку він намагався захопити Пліснеськ, але угри і галичани перемогли їх, не допоміг і польський князь Казимир. Тоді Роман знову звернувся до Рюрика і той змусив таки Всеволода повернути йому Володимир.

У рік 1189 Святослав і Рюрик намагались разом повернути Галич від угрів, але не могли між собою вирішити кому вона тоді дістанеться. Так нічого і не вирішивши, вони повернулись назад ні з чим. Галичани ж хотіли собі руського, а не угорського князя, і запросили Ростислава Берладничича княжити в них, але угри дізнавшись про це перестріли Ростислава і вбили його. Угри ж, знаючи, що галичани шукають собі князя руського, стали насильство чинити в усьому: і в мужів галицьких стали однімати жон і дочок на постелі до себе, і в божницях та в хатах почали коней ставити, і багато іншого насильства діяти. І галичани стали вельми тужити і багато каялися, що колись прогнали князя Володимира.

У рік 1190 Володимиру вдалося все ж втекти із полону Бели. Він пішов до цесаря німецького Фрідріха Барбаросси і попросив його повернути йму Галич, пообіцявши, що платитиме йому щороку дві тисячі гривень сріблом. Цісар погодився і направив Володимира в Ляхи, де з ним виступив воєвода Миколай. І галицькі мужі зустріли його з радістю великою, князя свого і дідича, а угорського королевича Андрія прогнали із землі своєї. З тих пір більше ніхто не виступав проти Володимира.


Слово Моїсея

Року 1198 спорудив великий боголюбивий князь Рюрик церкву святого Василія Великого на свою честь у Києві на Новім дворі, а наступного року заклав він стіну кам’яну коло Дніпра під церквою святого Михаїла, що на Видобичі. Коли стіна була добудована, приїхав Рюрик разом з дружиною княгинею Анною і дітьми до монастиря святого Михаїла Видобицького, і поставив він кутю у церкві святого Михаїла, і молитву приніс про прийняття труда старання свойого. І вчинив пир немалий і трапезу з приготовленням. І нагодував він ігуменів з ченцями усіма, і всякий чин церковний, і обдарував усіх, од перших і аж до послідніх.

Ігумен монастиря Моїсей тоді велегласно восхвалив Бога і святого Михаїла, і подякував Рюрику: «Бог милості воздасть тобі одплатою за труд і архістратиг Михаїл, що йому ти послужив єси по правді. Ти ж, що за волею Христа державно милосердствуєш про всіх за звичаєм твоїм добрим, і нашої простоти писання прийми дар словесний на похвалу доброчесностей.

Тут же це більш над усе через тебе, княже, виявляється: слова бо твої чесні, і діла боголюбні, і держава самовладна, до бога піднесена славою вище од зір, — вона не тільки бо в руських краях відома, але й сущим далеко в морі. Нехай бо, побачивши діла ваші добрі,— віщав євангеліст,— прославлять «отця вашого, що є на небесах». Віднині бо многі боголюбці пізнаються, котрі без лінощів прагнуть іти вслід за тобою, взявши тебе за провідника,— яко Мойсея новий сей Ізраїль,— що виводить із рабства немилосердя і з мороку скупості. Звідси бо, не на березі ставши, а на стіні, тобою зведеній, я співаю тобі пісню побідную, немов Маріам колись.

Сьогодні, за Ісайєю, обновляються острови і говорять праведних душі, бачачи оновлення святого храму господнього старанням твоїм за волею господньою, і як і при Зоровавелі, визволившись од вавілонського одчаю. Блаженнії ж, не бачивши, а віруючи, радуються, як ото віщав Соломон: «Праведнику, гідному хвали, радіють люди».

А бог милості і отець щедротам, і любов єдинородного сина його, і причастя святого духа нехай буде з цесарством твоїм разом із любими тобою.

А ти, архістратиг Михаїл, його прикривай, бережучи покровом крил твоїх, нині і завжди і в будучії віки. Амінь».